Оленка любить книжки. Ми з нею постійно щось у тих книжках роздивляємось. Спочатку читали лишень дитячі віршики. Потім потроху стала додаватись проза. Казки поки не дуже розуміє, але невеличкі оповідання (з гарними ілюстраціями) – слухає і дивиться з неабияким інтересом. Ще й підказує, якщо я десь запнусь.
Так от: на тому тижні дістала мені одну зі своїх улюблених про зливу і свинку, яка під неї потрапила («Якось дощової днини»). Каже: «Читай!». Я пропоную: «Давай ти будеш гортати, а я читати» (трохи поясню: всі ті розповіді знаю на пам’ять, тож нема сенсу там дуже видивлятись – якщо ж дитина буде гортати сторінки, то всі при ділі, так би мовити). Вона відкриває перший розворот і повторює своє «Читай». Але ж там нема чого читати! Кажу: «Гортай далі, тут нічого нема». А вона мені, тицяючи в титульний лист книги повторює своє «Читай, отут є!».
Ну, я відсміялась та почала читати: в якому році роздрукували, хто редактор, кількість примірників, деталі друку. Доня подумала-подумала, послухала-послухала, та почала таки гортати далі.
Книжку, ми, звісно, дочитали. Вагаюсь тепер: вчити кількість примірників для кожного видання, чи ще обійдеться =)
2 рочки рівно
